Яка різниця, що вже жінка?....

<Закрома со школьной скамьи >

---

Їх звали Аня і Маша. Ще з дитинства вони були найкращими подругами. Так сталося, що обоє вони жили поряд, разом ходили в дитячий садок і в школі вони з першого класу сиділи за однією партою. Але сказати, що їх манера поведінки була також схожа – не можна. Маша була спокійна, поміркована, на будь-яку ситуацію, що склалася з нею чи знайомими, дивилася тверезо, оцінюючи її для подальших дій. Аня була повна протилежність Маші. Вона була енергійна, імпульсивна, в її голові постійно народжувались шалені ідеї і Аня намагалася їх втілити. Вони були зовсім різними, але все ж Аня і Маша були найкращими подругами ще з пелюшок. Дівчата були веселі на вдачу. Ні одна вечірка не обходилась без них. А якщо одна потрапляла в біду, то інша підтримувала її, якщо одна плакала від щастя, інша раділа разом з нею.

Та з часом Аню наче хтось підмінив. Вона почала товаришувати з хлопцями і дівчатами, які не зовсім подобались Маші. А деякі з них навіть не звертали уваги на дівчину. Але Маша змушена була теж товаришувати з ними, бо не хотіла втратити найкращу подругу, яка, нажаль, вже не так ставилася до Маші, як раніше.

В електричці було тісно і гамірно, смерділо цигарками і потом. На сусідньому сидінні сварились цигани. Аня безтурботно клювала носом. Маша теж намагалась заснути. «Швидше б уже наша зупинка!» - подумки знервувалась вона. Змучившись у громадському транспорті, дівчата зійшли на своїй станції. Обидві – десятикласниці. Маша – рудоволоса, висока, вбрана у широкі червоні штани і чорну сорочку. Аня – білява, трішки нижча за подругу, була вдягнена у вузьку коротку сукню кремового кольору. Дівчата, роззираючись і шукаючи у натовпі знайомих, помалу рушили. Раптом хтось обхопив Аню за талію ззаду і підняв. За спиною стояв Богдан.

– Чого не приїхала в неділю? – запитав з удаваною образою. – Ми всі зібралися, чекали… і розсердилися на тебе! О, Маша, привіт!

Маша кивнула у відповідь.

– Я знаю. В мене не вийшло – винувато мовила Аня. – Ви ж мені пробачите, правда?

– Окей, потім про це. Сідайте у машину.

Приїхали до їхнього парку. Тут були всі: Антон, Женя, Сашко, Тома, Настя. Маша стояла осторонь і дивилася повз них. «Ось знову мене не помічають! Дурепа, чого приїхала сюди?» – думала вона. Спостерігала знічев’я як бездомне кошеня, брудне, худюще, снувало під лавочкою і нявкало, привертаючи до себе увагу. Женя відштовхнув його ногою: «Замовкни!».

– Так, - командувала Аня, - ідемо у нашу славнозвісну «Карину»! Чи може хочете сидіти тут на лавочках цілий вечір? А я привезла фотки з відпочинку! Хто захоче, зможе подивитись.

Оточена увагою хлопців подруга жартувала, сміялася і щебетала без угаву. Маша підійшла до неї і запитала:

– Де ми будемо ночувати?

– Так! Одне питання: хто прийме нас, - показала жартома на подругу, - біженців, на нічліг?

– Аню, підемо до мене, - запропонувала Тома. – Але в мене тільки одне вільне місце…

«Просто супер, клас! – думки роєм сновигали у Машиній голові. – Тепер ти рада? Чим ти думала? Важко було здогадатись, що тут зайва?!»

Женя сказав:

– Маша, будеш у мене. Квартира порожня, «стара» на нічній зміні.

Вона стояла шокована такою пропозицією і не могла заперечити.

Мовчанка. Аня:

– От і добре. Мовчання – знак згоди. То йдемо в «Карину» чи ні?

«Так тобі і треба! – лаяла себе Маша. – Ночувати у хлопця! Що всі подумають?» Сором кішкою дряпав її із середини. А хтось чужий в її голові холоднокровно сказав: «Яка різниця? Тебе хвилює їхня думка? Чи, може, хочеш ночувати у парку? Будь що буде! Розслабся!»

Хлопця вона трохи знала. Страшенний хвалько, джиґун, на справжні почуття не здатен, зате сильний, прикольний, комунікабельний.

В кафе сиділи десь до дванадцятої ночі. Маша, як завжди, не пила. Їй було дуже незручно і соромно сидіти біля Жені, розуміючи, що кожен зараз думає про неї. Очевидно!

Антон сидів навпроти. Він давно подобався Маші, бо був саме таким, якого шукала. Хоча вони просто гарні друзі, Маша нізащо не поміняла б їхні стосунки на зустрічання, бо добре знала, що рано чи пізно воно закінчиться, а дружба зіпсується назавжди. Ні, ліпше це почуття тамувати! До того ж Антон був якимось… пасивним. Тепер він сидів, дивився на неї і загадково усміхався, наче знав все наперед.

Женя взяв її за плече.

– Ходімо. Я вже хочу спати.

– Добре. Анько, завтра о шостій. На станції. Не забудь! Томо, розбудеш її. Окей? Ну, бувайте! – сказала Маша і вони пішли. Їх проводило шість пар очей. Вона відчувала ці погляди, що стирчали у спині, мов стріли.

На вулиці було холодно. Женя обняв Машу за плечі.

– Знаєш, ти давно подобаєшся мені. Я не жартую! Через два дні я від’їжджаю, назавжди. Виберуся з цієї ями! Тож ми більше не побачимось, – голос його ставав проникливим, теплим.

– Ось ми і прийшли! Велкам! Мої апартаменти, – жестом він запросив дівчину.

Це була двокімнатна квартира, досить охайна і чиста.

– Проходь у мою кімнату. Вибач, тут немає світла, щось із лампочкою.

– Ти ж не попередив, - просичала Маша, - що твій брат удома!

– Та не переживай, ми будемо в іншій кімнаті. Тобі нема чого соромитись.

Дівчина зацікавлено роззиралась навколо. Здавалося, що її не обходила ситуація, в яку вона потрапила. Подумаєш, велике щастя ночувати у нього!

Усвідомлювала, що просто спати вони не будуть. Ну то й що? Не маленька вже! У цьому – щось інтригуюче, захоплююче. Вона бачила це у фільмах. Там так гарно ночувати удвох із хлопцем, романтично! Зранку, прокинувшись в обіймах один одного, зустрітись поглядами і пробачити в очах ніжні почуття. А потім народжується велике і чисте кохання.

Після кількох реплік, якими вони перекинулись, Женя сказав:

– Лягай, я зараз прийду.

– Ти не міг би мені дати якусь довгу футболку, щоб спати в ній? І де мені лягати?

– Та-ак… Ось, - він витяг із шафи футболку. - Думаю, підійде. Спати будеш тут, - показав на розстелене двоспальне ліжко. – Ти любиш під стіною чи скраю?

– Під стіною.

– То залазь. Я зараз. Наведу будильник на п’яту.

Він прийшов хвилини через три. Роздягнувся і ліг біля неї.

– На добраніч!

Маша нервувала і була напружена. Відчувала його руку на собі. Женя пригортав її. Вона слухняно притулилася до нього. Довгий поцілунок. Його пальці поповзли по спині.

Женя «завівся», відчула це. «Ось ти і в моїх руках!» - злісно сміялася подумки дівчина. Вона мала владу над ним і насолоджувалася цим. Захотіла ще більше роздражнити його, а потім «обламати».

Він так огидно сопів! Уже не контролював себе. Її теж почало заносити. Женя стогнав:

– Машо, ти ж розумієш мене прекрасно! Я тебе кохаю! Ми бачимось востаннє, хай ця ніч запам’ятається нам! Це буде зовсім не боляче! Я люблю тебе!

– Ти здурів? У мене ще ні з ким не було цього! Я не хочу!

– Ти хочеш, просто боїшся. Не бійся, все буде добре! Тобі сподобається.

Вона, завжди твереза і поміркована, втрачала голову. «Не можна!» – кричав мозок. «Давай!» – волали емоції. Не думала зараз ні про мораль, ні про наслідки, ні про що! Тільки «Так!»

І це сталося…

Лежали спинами один до одного. Одяг був десь на підлозі.

Не відчувала нічого, крім болю. Наче в середині все порвали на шмаття. Їй було так огидно, що мало не знудило. Як остання повія! Намагалась заспокоїтись і притамувати біль. В душі – образа, злість, гіркота, виснаження. Сама ж у всьому винна!

Він лежав і відхекувався, весь спітнілий. Як сильно вона ненавиділа його зараз! Готова була задушити, але не мала сили.

Хтось постукав у двері. Женя скочив, як ошпарений, і почав одягатись. Побіг у коридор. Маша сповзла з ліжка, через силу натягнула футболку, почвалала туди ж.

Друга ночі. Друзі п’яно посміхались, переводячи погляд з Маші на Женю. Антон докірливо дивився їй у вічі.

Непрохані, вже на підпитку, гості зібралися на дискотеку і по дорозі вирішили Женю з Машею забрати з собою. Хлопець через таке невігластво серед ночі психонув і грюкнув дверима у них перед носом.

Пішли на кухню. Він курив. Маша сиділа бліда, нерухома. Щосили намагалася не показувати як їй боляче. Хто-хто, а він цього знати не буде! Висіла гнітюча тиша, мов отруйний цигарковий дим.

Він підійшов до неї:

– Чого ти робиш з мухи слона? Розслабся, нічого ж не сталося! Подумаєш – одна ніч! Як звертати увагу на такі дрібнички, то…

– Дрібнички?! – аж сіпонуло Машу. – Це – дрібнички!? Я віддала тобі найцінніше, що мала, – захлиналась вона, – СЕБЕ! І це – дрібнички?! Ти не розумієш, нічого не розумієш! Усі ви, хлопці, такі – егоїсти, самці! Вам байдуже, що відчуваємо ми!

У неї була істерика. Судорожні ридання тіпали все тіло.

Женя хотів заспокоїти її, обняти.

– Не торкайся мене! – закричала.

– Я іду спати, - сказав він.

Плакала довго. Що буде далі? Що скажуть знайомі? Женю вона ненавиділа. Використав її, отримав, що хотів, і відпустив на всі чотири сторони. Кусала лікті. А сама ж винна! Дурепа!

Лють поволі минала. Від шквалу пережитого почувалась, як вижатий лимон. Охопила якась тупість, апатія, байдужість. Їй ВСЕ ОД–НО! Що кому до чого, що оце сидить в чужій футболці, заревана, запухла від сліз, у чужій кухні? Яка різниця, що вона вже жінка? Яка різниця?

Отямилась від противного вереску будильника. Вона сиділа на стільці біля столу. Отже, так і заснула.

Пішла одягатись. З Женею навіть не привіталась. Як їй огидно було бачити цю пику!

Забрала сумочку, вийшла в коридор. Він відчинив їй двері:

– Ну, красуне, бувай.

– Бувай, - прошепотіла вона.

Горло їй стисло лещатами образи. Навіть не провів! А вона йому віддалась! Йшла і плакала, розмазуючи залишки косметики по обличчю. Все! Це, мабуть, кінець світу!... Пекучий сором, біль, безпорадність, гіркота, безвихідь, чорне провалля. Її думки були лиш про одне: це найстрашніше, що могло статись… Та головний сюрприз чекав попереду. Вона навіть і не підозрювала, що «залетіла»…